Іноді мені здається, що мені сто років. Нескінченні сто років. Я взагалі думаю, що якщо людина не вмирає від хвороб, вона вмирає від втоми боротися за себе. У МФЦ (багатофункціональний центр – ред.) заходить охайний старий. Знаєте, з тих, хто щось із себе представляв у минулому житті. Видно, що перед тим, як вибратися в люди, довго збирався. Зараз так уже не одягаються – підкреслено акуратно. Нам давно начхати на думку оточуючих і свій зовнішній вигляд. МФЦ, до слова – це «космічна» структура. Те, що зайшло до нас разом із Росією. В Україні такого немає. Там роблять усе: СНІОРи (страховий номер індивідуального особового рахунку – ред.), Росреєстр, ОМС (обов'язкове медичне страхування – ред.)... Якщо ви не в темі – вам не зрозуміти цього. Це дуже зручно. Складно тільки зрозуміти, як записатися на прийом. Усе розраховано на те, що ти розумний: умієш користуватися комп'ютером або телефоном, можеш сам себе обслужити, щоб подати заявку. Так от, на їхній ресепшен підходить такий охайний дідусь – ставний, високий. Запитує: «Як з українським паспортом подати документи в Росреєстр?». Щоб ви розуміли, це дамоклів меч – цей Росреєстр. Це все ілюзія, що я поїхав, а захочу – повернуся, тут у мене дім і що хочу з ним, те й зроблю. Ні фіга подібного! Поки ти не отримаєш російського паспорта і свою нерухомість (чи то земля, чи то будинок, чи то квартира) в Росреєстрі не зареєструєш – ні фіга ти зробити не зможеш зі своїм багатством. Ось старий, розуміючи все це, прийшов питати. Хоча відповідь прекрасно знає. Це він так, з надією на якусь альтернативу поцікавився. Йому, не особливо заморочуючись на ввічливість, відповідають, видно, не вперше: «Потрібно отримати російський паспорт». Він відповідь теж заготовив: «З ізраїльським паспортом, отже, можна подавати документи в Росреєстр, а з українським не можна?» Дівчата відверто іржуть: «Не можна з українським. Нам це недружня держава». Старий не вгамовується: «Якщо не російський паспорт, з яким ще можна?» – «З білоруським можна». Я вже приготувалася слухати міркування старого про складнощі, але він несподівано йде, видно, вже консультувався з усіх цих питань. А ось дівчата не вгамовуються і розмову зі старим переказують комусь невидимому про те, що людям легше погодитися на ізраїльське громадянство, ніж на російське. Вам, напевно, нічого з цього не зрозуміло. Навіть не знаю, з чого почати. Потрібно насамперед оформити російський паспорт, щоб тут жити або вирішити якісь свої питання. Без російського паспорта навіть із горою власності ти тут ніхто і ніщо: у спадок вступити не зможеш, продати своє не зможеш, навіть пенсію із січня 2025 року тут отримувати не зможеш. І виходить, що твоє – тут нібито вже й не твоє. Точніше твоє, але, щоб щось із ним зробити, потрібно спочатку буде пройти сто кіл або сто інстанцій. У мого приятеля син в Україні. А прописаний тут. Їм потрібно його виписати. Без нього це неможливо. Він сюди не приїде, а без нього цю процедуру зроблять тільки через суд, а для цього потрібно приготувати 40 000 російських рублів і купу часу і сил. Таких ось випадків навколо – сотні й тисячі: коли помер батько і треба вступити у спадок, а для цього треба приїхати, потім оформити російський паспорт, потім оформити все на себе... Це на словах коротко і швидко, а на ділі майже нереально. З України, щоб сюди приїхати, потрібно витратити від 250 до 300 доларів. Дорога забере тиждень в один бік. Порахуйте, скільки в людини піде часу, щоб змотатися сюди і залагодити всі питання. І скільки грошей. Це з урахуванням пройденої фільтрації. Тому більшість питань просто заморожено до якихось кращих часів, і всі ті, хто ще кілька років тому кричав, що йому тут нічого не потрібно, шукають шпарини приїхати й розв'язати питання, сильно цього не афішуючи, або журно сумують про те, що думати потрібно було раніше, коли сюди ще можна було приїжджати і це майже нічого не коштувало. У якийсь момент різко злетіли ціни на нерухомість. Стало зрозуміло, що інвестиція в замкнені квартири – найкраща. Зняти кімнату зараз – 30 000 + комуналка. Для тих, хто може здавати квартири, це золоте дно. І все за рахунок відряджених і людей зі звільнених територій. Студенти, військові, відряджені. Хтось залишився без житла, хтось знайшов тут роботу. Луганськ уже не той, яким його знали в проміжку з 2014 до 2022 року. І річ не в тім, що ми радіємо всьому або що ми відвикли від усього і нас тепер легко здивувати. Луганськ справді став іншим: парки, школи, дитячі садочки, покрівлі будинків, споруди, які з недобудов за місяці перетворюються на надсучасні об'єкти, ілюмінація, нове дорожнє покриття, лавиці, сквери... Це просто треба побачити, бо коли читаєш перелік всього цього, повірити в масштаби неможливо. Дороги ремонтують цілодобово в будь-яку погоду. Уже цей процес схожий на диво. Ми не бачили такого, ми самі не можемо так. І ми не віримо, що це все для нас: нові дахи старих будинків, нові ліфти, нове обладнання в шкільних їдальнях, огорожі шкіл, нові спортмайданчики, новобудови по всьому місту. Нові будинки від російських забудовників. І це не точкове щось, а повсюдне. Навколо будинку подружки, яка виїхала в Україну, проклали нову автомобільну розв'язку, зробили зону відпочинку, доріжки для велосипедистів, посадили дерева. Її батьки за все їхнє життя не бачили стільки нового в їхньому районі, і все це вони надсилають доньці, яка поїхала, у фотографіях: нові дороги, шезлонги для всіх охочих, вуличні тренажери, нові бордюри, велосипедні доріжки, лавочки через кожні кілька метрів. Донька відповідає: «Не подобається, все чуже, було краще, звичніше». І її «не подобається» я розумію – це прикрість, що Луганськ їй заказаний тепер назавжди. І місто її дитинства залишиться для неї містом спогадів і не більше. І це про те, що було звично жаліти своє місто, а коли воно перестало бути жалюгідним, стало шкода себе – наче в тебе вкрали спогади. Коли мої друзі їхали, ніхто ж не думав, що це розтягнеться на роки. І що за ці роки помруть близькі, постане питання спадщини, допомоги тим, хто залишився в живих, купи побутових питань і своєї цілковитої безпорадності їх вирішувати. І якщо раніше здавалося, що виїхати було єдино правильним, то зараз запитань від друзів, які виїхали, дедалі більше: «Як би я жила, якби залишилася» і «Як думаєш, я вчинила правильно?». Або «Луганськ і справді став красивим?». Щоправда, майже одразу йде спіч про те, що діти тут жити не захочуть, а без дітей повертатися немає сенсу... Але кожне таке ось питання про те, що Луганськ перестав бути жалюгідним. І часто жалюгідними почуваються друзі, які виїхали: сплять у чужих ліжках, платять незліченні гроші за орендоване житло, не бачать перспектив... Я не знаю відповідей на більшість запитань. Я знаю, що справа не в тому, що я залишилася, а в тому, що я не розлучалася з близькими і позбавила себе почуття провини, що не можу бути з ними. Але ж навіть банальна грошова допомога батькам – з України це проблема. Тут немає гривні, немає валютних операцій, і грошей звідти сюди ви ніяк не переведете. Те, що було простим, стало складним і неможливим. І питання про те, як далі, не відійшли. Вони стали гострішими, а сама ситуація стала болючішою в рази. І якщо раніше все, що відбувається, здавалося випробуванням, яке потрібно пережити, то в якийсь момент настає ранок, коли хочеться опинитися у себе вдома і прокинутися у своєму ліжку, пити каву зі своєї чашки і дивитися з вікна на свій сад. І слухаючи ці несміливі запитання друзів, які виїхали, про те, як ми тут, я розумію, що ми помінялися ролями – вони перестали жаліти нас, вони стали жаліти себе. Ольга Кучер, Луганськ, для «ОстроВа»
